Колоніалізм по-китайськи

Колоніалізм по-китайськи

Поки росія веде загарбницьку війну проти України та планує у майбутньому реально воювати з НАТО, Китай поступово посилює свою глобальну роль, витісняючи росіян звідти, де вони ще відносно нещодавно почували себе достатньо впевнено. Перш за все, мова йде про Африканський континент, який останні тридцять років все більше втягується у китайську орбіту впливу.

Водночас світ має можливість спостерігати за цікавим парадоксом – Китай, який на певному етапі свого історичного розвитку активно займався процесами деколонізації, у ХХІ столітті перетворився на країну, яка цією колонізацією активно займається. Причому – у найгіршому розумінні цього слова.

Африканські цілі Піднебесної

У другій половині ХХ століття Китай шукав собі серед новостворених африканських країн союзників, щоб протистояти імперіалістичній (у китайському розумінні) політиці США та СРСР. Сьогодні КНР переслідує зовсім інші цілі – економічні, політичні та геостратегічні.

З економічної точки зору Африка цікавить Китай, по-перше, як величезний ринок збуту для своєї продукції. На континенті проживають майже 1,5 млрд людей, з яких кожному третьому ще не виповнилося 30 років. Водночас низка країн, зокрема таких як Нігер, Південний Судан, Демократична Республіка Конго, Руанда, Екваторіальна Гвінея демонструють достатньо високі темпи зростання ВВП – біля 6%, а споживацькі витрати континенту становлять приблизно $2 трильйони. Більше того, поступово там формується власний середній клас – 350 млн чоловік. І, звичайно, Китай не хоче ділити цей пиріг, а бажає забезпечити тотальне домінування власних брендів – причому не лише відносно дешевих товарів, але й якісної продукції з високою доданою вартістю.

По-друге, Африка – це своєрідний "склад" ресурсів (30% світових запасів мінералів – руди, рідкоземельні метали тощо – розміщені саме тут). На сьогодні Китай вже має повний доступ до них, активно видобуває та вивозить з країни нафту, газ, деревину, залізну руду, золото, мідь, уран, марганець, кобальт, літій та діаманти.

Крім того, континент розглядається Китаєм як аграрна база, яка дозволить Пекіну раз та назавжди вирішити продовольчу проблему (яка залежить від імпорту). Саме через це китайські компанії масово скуповують або беруть в оренду землю в африканських країнах, формуючи величезні латифундії – за різними підрахунками, 10% африканських земель, придатних для аграрної діяльності, вже перебувають у власності китайських бізнесменів.

По-третє, Китай активно розбудовує в Африці транспортну, енергетичну, телекомунікаційну інфраструктуру (наприклад, 70% ІТ-інфраструктури на континенті створив "Huawei"), а також серйозно вкладається у нерухомість (в цілому 50% усього інфраструктурного або квартирного будівництва на континенті виконується Пекіном).

З політичної точки зору Китай робить все для того, аби африканські уряди фактично легітимізували його політико-управлінську модель, обираючи її в якості прикладу для наслідування. Робиться це у контексті протистояння західній моделі – і остання дійсно програє "китайському зразку". Адже він не вимагає свободи слова, реального політичного та партійного плюралізму, верховенства права або боротьби з корупцією. Китай готовий давати кредити та політичну підтримку, вкладатися в інфраструктуру – і не вимагає у відповідь реформ або дотримання демократичних стандартів. Головне – лояльність місцевих еліт (яка досягається у тому числі через відверту корупцію та активну "просвітницьку" роботу з підростаючим поколінням – близько 80 000 африканських студентів навчаються у Китаї, де їм прищеплюють відповідні ідеологічні установки) та можливість лобіювати (або прямо захищати) власні інтереси.

Нарешті, з геостратегічної точки зору Китай в Африці цікавить міжнародна підтримка (на континенті знаходиться 54 країни – це майже чверть країн-членів ООН). Через тісні взаємовідносини з африканськими країнами Китай має вагому підтримку на рівні міжнародних організацій, зокрема у тайванському питанні (концепція "одного Китаю" з точки зору Пекіну). Крім того, вплив в Африці дозволяє Китаю поступово, по-перше, повертати собі статус "великої" держави (виступаючи у якості не лише арбітра у вирішенні міждержавних суперечок на континенті, але й власне миротворця – 30 тисяч китайський військових беруть участь у 17 миротворчих місіях, а також будуючи свої військові бази для захисту морських комунікацій, завдяки яким КНР отримує критичний імпорт, наприклад, в Джибуті), по-друге, трансформувати світовий порядок, реалізуючи ідею "багатополярності", по-третє, змінювати глобальний баланс "Північ – Південь" саме на користь Глобального Півдня.

Неоколоніалізм

У своїй експансії в Африці Китай спирається на так звану "спільну історичну долю" (хоча Китай ніколи не був колонією, однак перебував під впливом європейських країн – достатньо згадати "опіумні війни", а окремі його території – Гонконг, Макао були дійсно колонізовані британцями та португальцями), а також необхідність протистояти глобалізаційним викликам, які особливо болісно б’ють по країнам "третього світу". Проблема у тому, що для Китаю африканські країни дійсно є країнами "третього світу" у найгіршому розумінні цього слова. І ставлять китайці до них відповідно, з використанням класичних інструментів колонізатора – починаючи від боргової ями та закінчуючи зневагою і неприхованим расизмом.

Так, всі країни Африки, куди Китай "інвестував, насправді отримували ці гроші у якості кредитів. І тільки на ті інфраструктурні проекти, які були спрямовані, в першу чергу, на те, щоб зручніше вивозити ресурси. Оскільки розплатитися вони не могли за жодних обставин (особливо враховуючи захмарний рівень корумпованості місцевих еліт), то йшли на суттєві поступки, віддаючи за безцінь права китайським компаніям на видобуток природних копалин, продавали землю. І ця боргова пастка тільки поглиблюється.

Як наслідок, мова йде про фактичне обмеженням національного суверенітету африканських країн, оскільки Китай просто розповсюджує свій власний суверенітет на території та об’єкти, де працюють китайські компанії (захищаючи їх, у тому числі, за допомогою охоронних, а де-факто приватних військових компаній).

Крім того, китайські компанії нещадно експлуатують природнє середовище африканських країн, ігноруючи навіть мінімальні екологічні норми та стандарти. Одна вирубка тропічних лісів наносить щорічно збитків на 17 млрд доларів США.

Нарешті, не меншої експлуатації зазнають й місцеві робітники, до яких китайські працівники ставляться зверхньо (надзвичайно поширеними є прояви звичайного расизму), платять мінімальну зарплату та не забезпечують належні умови праці. А будь-які конфліктні ситуації миттєво придушуються виключно на користь "китайських господарів".

Отже, ми маємо справу з класичним неоколоніалізмом, який прикривається гаслами боротьби з колоніалізмом та імперіалізмом! І це дуже схоже на те, що робить росія. Єдина відмінність у тому, що Китай не воює – принаймні, поки що. Але коли він буде контролювати левову частку Африканського континенту, то й захищати свою "сферу впливу" буде за допомогою зброї. І відбутися це може вже достатньо скоро – через якихось 10-15 років. Особливо, якщо й надалі увага цивілізованого світу буде прикута до неадекватної росії і питання цього "утворення" не буде вирішене раз та назавжди.

Ігор Рейтерович, кандидат політичних наук, керівник політико-правових програм Українського Центру суспільного розвитку

Головне